Партія регіонів у Тбілісі: чому ліберальна опозиція Грузії зазнала поразки від «Мрії» Іванішвілі

Парламентські вибори в Грузії зафіксували глибоку політичну й ментальну розбіжність між проєвропейським міським класом і консервативною, безпеково орієнтованою більшістю всередині країни.

Попри значний тиск із боку Європейського Союзу, критичні заяви адміністрації Джо Байдена та консолідацію опозиційних сил, керівна партія «Грузинська мрія» під фактичним керівництвом мільярдера Бідзіни Іванішвілі зуміла утримати владу.

Виборча кампанія продемонструвала ефективність жорстких політтехнологій та прагматичного маніпулювання страхами суспільства перед військовою загрозою.

Інтрига соціології та мобілізація об’єднаної опозиції

Перед виборами в грузинському медіапросторі панувала безпрецедентна інтрига, підігріта кардинально протилежними результатів опитувань провладних та міжнародних соціологічних агенцій. Західні та опозиційні інститути пророкували «Грузинській мрії» помірний результат у межах 35–40%, що за умови збереження бар’єра у 5% означало б її неминучу поразку перед об’єднаним фронтом опозиції. Провладні соціологи вважали, що партія влади зможе утримати більшість.

Попри те, що опозиційне поле було фрагментованим, противники чинного курсу виступили кількома великими та скоординованими блоками, щоб не втратити голоси виборців.

Головним ядром протесту традиційно залишалася колишня партія Міхеіла Саакашвілі «Єдиний національний рух», яка сформувала альянс «Єдність — Національний рух» разом із партіями «Стратегія Агмашенебелі» та «Європейська Грузія». Поруч із ними виникла потужна ліберальна «Коаліція за зміни» (партії«Ахалі», «Гірчі — більше свободи», «Гайда» та Республіканська партія Грузії). Третім великим гравцем став прозахідний альянс «Сильна Грузія» навколо бізнесмена Мамуки Хазарадзе (партії «Лело», «Для народу», «Громадяни» та рух «Площа Свободи»).

Окрему загрозу для влади становила партія «Для Грузії» на чолі з колишнім прем’єр-міністром від самої «Мрії» Георгієм Гахарією, який мав значний авторитет серед розчарованих поміркованих прихильників Іванішвілі.

Усю цю складну конфігурацію активно координувала і підтримувала діюча президентка Саломе Зурабішвілі, яка у 2018 році сама виграла вибори за фінансової та політичної підтримки Бідзіни Іванішвілі, але з початком повномасштабного вторгнення РФ на територію України перейшла опозицію до його уряду. Опозиціонери були переконані, що сумарно перевершать «Мрію» та сформують технічний коаліційний кабінет.

Однак офіційні підсумки Центральної виборчої комісії стали для них холодним душем: правляча партія здобула переконливі 53,94% голосів виборців, залишивши далеко позаду «Коаліцію за зміни» (11,03%), «Єдність — НР» (10,17%), «Сильну Грузію» (8,81%) та партію Гахарії (7,77%).

Еволюція курсу Іванішвілі та концепція «другого фронту»

Щоб зрозуміти логіку цього результату, варто звернутися до трансформації політики «Грузинської мрії», яка керує країною з 2012 року. Початково команда Іванішвілі декларувала чіткий проєвропейський курс, саме за її каденції Грузія підписала Угоду про асоціацію з ЄС та отримала візовий режим.

Водночас «Мрія» намагалася поводитися значно обережніше і нейтральніше щодо Російської Федерації, ніж свого часу емоційний уряд Саакашвілі, щоб уникнути нових прямих військових зіткнень і розвивати економічні зв’язки.

Ситуація кардинально загострилася у 2022 році. Тоді Тбілісі відмовився офіційно приєднуватися до західних фінансово-економічних санкцій проти Москви. паралельно країна приймала як десятки тисяч російських релокантів, так і українських біженців. Свою позицію функціонери «Грузинської мрії» пояснювали суто національними економічними інтересами.

Ба більше, керівництво партії почало активно тиражувати тезу про те, що окремі представники української влади та європейські інституції напряму пропонували Грузії скористатися моментом і «відкрити другий фронт» проти Росії в Абхазії та Південній Осетії, що, на їхню думку, неминуче втягнуло б маленьку республіку в нову катастрофічну війну.

Саме цей наратив було покладено в основу агресивної та психологічно виснажливої передвиборчої кампанії влади. На вулицях грузинських міст з’явилися скандальні чорно-білі банери із зображенням зруйнованих українських Маріуполя, Чернігова та Бахмута із підписом «Ні війні!», які контрастували з кольоровими фотографіями мирного, освітленого Тбілісі та гаслом «Обери мир».

У кулуарах поширювалися чутки, що цю контраверсійну, але вкрай ефективну медійну стратегію владі підказав відомий ізраїльський політтехнолог Моше Клюгхафт, який спеціалізується на кампаніях, побудованих на екзистенційних кризах і залякуванні електорату.

Партія регіонів на грузинський манер

У підсумку виборча стратегія «Грузинської мрії» за своєю безальтернативністю, тиском на опозицію та тотальною впевненістю почала нагадувати українську Партію регіонів каденції Віктора Януковича, однак більш її жорсткішу версію.

Офіційні спікери влади прямо позиціонували себе як єдиних гарантів стабільності, тоді як усю розрізнену опозицію маркували як «іноземних агентів» та безвольних маріонеток західних кураторів (так званої «глобальної партії війни»), які нібито прагнуть принести в жертву грузинську державність задля інтересів інших геополітичних гравців.

Сам Бідзіна Іванішвілі у своїх промовах відкрито заявляв, що діє жорстко і на випередження, бо «не повторить долу Віктора Януковича» і не дозволить здійснити в Тбілісі переворот за сценарієм Майдану.

Окрім безпекової карти, «Мрія» успішно зіграла на глибокому традиціоналізмі грузинського суспільства, де авторитет православної церкви залишається непохитним.

Напередодні виборів парламент ухвалив пакет законів про обмеження «пропаганди ЛГБТ», що дозволило владі лякати сільський та консервативний електорат тим, що перемога ліберальної опозиції призведе до руйнування традиційних сімейних цінностей та нав’язування чужих культурних норм.

Комбінація цих факторів — страху перед бомбардуваннями та захисту релігійної ідентичності — повністю перекрила в очах провінційного виборця проблеми з бідністю, безробіттям та заморожуванням євроінтеграційних процесів.

Політологи відзначають, що тактика «Війна чи мир» знайшла найглибший відгук у серцях громадян, які досі пам’ятають трагічні події серпня 2008 року. Попри те, що опозиція виграла у Тбілісі та серед закордонної діаспори, регіональна Грузія забезпечила «Мрії» тверду більшість. Це підтвердило, що внутрішні безпекові інстинкти самозбереження виявилися сильнішими за європейські перспективи, дозволивши Іванішвілі утримати під контролем політичну систему країни всупереч жорсткій позиції Вашингтона та Брюсселя.