Сигнал для Кишинева: чому результат Александра Стояногло переформатує політичну карту Молдови
Президентські вибори в Молдові 2024 року зафіксували глибоку політичну та географічну поляризацію суспільства. Другий тур голосування продемонстрував значну розбіжність між внутрішнім електоральним полем та настроями закордонної діаспори.
Попри те, що чинна президентка Майя Санду, підтримувана провладною партією «Дія та солідарність», зуміла зберегти посаду завдяки безпрецедентній мобілізації проєвропейської діаспори за кордоном, підсумки підрахунку голосів усередині країни виявилися на користь її опонента.
Несподіванки першого туру та фактор електорального підкупу
Результати голосування 20 жовтня 2024 року та паралельного конституційного референдуму щодо європейської інтеграції стали серйозним викликом для чинної влади. Соціологічні опитування напередодні виборів прогнозували Майї Санду значно впевненіший відрив, проте в першому турі вона набрала 42,49%, що виявилося не таким масштабним відривом від її найближчого переслідувача Александра Стояногло, який здобув 25,95%.
Вагому частку голосів перетягнули на себе інші опозиційні кандидати, зокрема лідер «Нашої партії» Ренато Усатий із показником 13,79% та ексбашкан Гагаузії Ірина Влах, яка набрала 5,38%. Окрім того, європейський референдум пройшов із мінімальною перевагою — було зафіксовано 50,35% голосів «за» проти 49,65% «проти» (розрив склав лише близько 10 500 голосів), що стало непсподіванкою для провладної команди.
Офіційний Кишинів пояснив такі результати масштабним зовнішнім втручанням та безпрецедентною за обсягами системою підкупу виборців з боку Російської Федерації та підсанкційного олігархату. Заяву влади підтримали міжнародні спостерігачі, вказавши на функціонування розгалуженої фінансової мережі (класичної «сітки)», пов’язаної із засудженим олігархом-втікачем Іланом Шором та його забороненою партією «Шор». За даними правоохоронців, через підконтрольні Шорові структури та російський «Промсвязьбанк» в країну було вливано десятки мільйонів доларів для фінансування протестного голосування проти чинного проєвропейського курсу, що суттєво викривило реальну картину електоральних уподобань всередині Молдови.
Проте успіх опозиційного кандидата Александра Стояногло не можна зводити лише до фінансових маніпуляцій з боку Росії та її сателітів. Стояногло не є класичним партійним номенклатурником Партії соціалістів Республіки Молдова, яка висунула його на вибори. Раніше, у період 2009–2014 років, він був обраний депутатом від центристської Демократичної партії Молдови Влада Плахотнюка.
Призначений на посаду генерального прокурора у 2019 році за каденції тодішнього президента і лідера ПСРМ Ігоря Додона, він згодом, у жовтні 2021 року, був гучно усунений з посади командою Санду, що супроводжувалося його затриманням спецпризначенцями. Утім, успішне оскарження процедури усунення в Європейському суді з прав людини у 2023 році дозволило Стояногло сформувати імідж жертви політично мотивованих переслідувань, що консолідувало навколо нього незадоволений владою електорат та стало своєрідним квитком на участь у великій політиці.
Дискусія навколо нейтралітету та зовнішньої політики
Зовнішньополітична платформа Александра Стояногло продемонструвала певні відмінності від традиційного курсу Партії соціалістів, яка його підтримувала. У той час як ПСРМ послідовно виступає за безумовний нейтралітет, засуджуючи військові дії як в Україні, так і в інших гарячих точках світу (зокрема конфлікт Ізраїлю та ХАМАС у Секторі Гази), та закликає до негайних мирних перемовин, Стояногло зайняв більш збалансовану позицію. Він публічно засудив повномасштабне вторгнення Росії на територію України, а під час кампанії закликав своїх опонентів не спотворювати його позицію задля політичних дивідендів.
Ці розбіжності стали очевидними під час прямих телевізійних дебатів у Палаці республіки, де зовнішня політика стала ключовою лінією протистояння двох кандидатів.
Попри певні труднощі Стояногло з бездоганним володінням державною мовою (яку чинна президентка та правляча партія PAS офіційно закріпили в Конституції як румунську, а прихильники ПСРМ та інших опозиційних сил традиційно називають молдовською), опозиційний кандидат виглядав доволі поміркованим та зосередженим.
Він акцентував увагу на темі внутрішньої справедливості та верховенства права, завершивши свій виступ тезою про те, що обом кандидатам наступного дня після виборів має бути «не соромно дивитися в очі своїм громадянам».
Майя Санду натомість вела кампанію на емоційних тонах. Вона звинувачувала свого опонента в лобіюванні інтересів олігархічних кіл — зокрема вищезгаданих Ігора Шора та Влада Плахотнюка, — а також у координації дій із Кремлем та підтримку лідера соціалістів Ігоря Додона. Водночас у публічному просторі з боку радикальних прихильників влади лунала гостра критика етнічного походження Стояногло, який представляє гагаузьку меншину (народився в місті Комрат у Гагаузії), що посилило етнічну напругу в медійному полі.
Географія розколу та нові політичні реальності
Попри медійні звинувачення у проросійській діяльності, які за логікою кампанії мали б знизити рейтинги опозиційного кандидата, внутрішнє голосування зафіксувало його перевагу над чинною президенткою.
Стояногло зумів здобути перемогу не лише у своїх традиційних регіонах-анклавах на кшталт Гагаузії (де він отримав 97%) чи Тараклії (94%), а й у багатьох північних та південних районах, які вважалися більш дояльними для провладної PAS.
Показником став і результат у столиці: у другому турі 3 листопада Стояногло виграв у Кишиневі в секторі Ботаніка, що підтвердило вихід його електоральної бази за межі виключно «червоного поясу» (традиційно лояльних до Партії соціалістів північних та південних районів Республіки Молдова).
Зрештою, підсумкові офіційні цифри Центральної виборчої комісії (ЦВК) зафіксували загальну перемогу Майї Санду із результатом 55,35% (930 139 голосів) проти 44,65% (750 430 голосів) у Александра Стояногло, проте цей успіх був зокрема забезпечений закордонними дільницями, де Санду отримала вражаючі 82,8% із понад 328 000 голосів діаспори.
Всередині самої Молдови Стояногло утримав першість із показником 51,2% проти 48,8% у Санду, що чітко вказує на внутрішній розкол країни. Така виборча географія демонструє, що значна частина громадян, які постійно проживають у державі, налаштовані скептично до поточного курсу влади.
Отриманий результат перетворює Александра Стояногло на ключову та легітимну фігуру молдовської опозиції напередодні парламентських виборів. Здатність колишнього генпрокурора акумулювати голоси як консервативних виборців ПСРМ та Партії комуністів, так і розчарованих центристів свідчить про зміну електорального ландшафту. Для чинної влади ці цифри є тривожним сигналом, який вказує на необхідність серйозного коригування внутрішньої політики задля збереження стабільності та обраного європейського вектора розвитку без поглиблення внутрішнього протистояння та розколу суспільства.