Божевілля не для всіх: Чому сиквел «Джокера» не припав до смаку глядачам

Екранізація сиквелу про головного ворога Бетмена стала одним із найгучніших кінематографічних розчарувань останніх років. Очікування глядачів, підігріті тріумфом першої частини, розбилися об зміну жанру та віндивідуальне бачення режисера.

Радикальна зміна жанру та музичний експеримент

Перший фільм підкорив світ своєю атмосферою похмурого, реалістичного психологічного трилера в стилі культових стрічок Мартіна Скорсезе. Глядачі йшли на сиквел, очікуючи продовження кримінальної драми та розгортання масштабного анархічного хаосу в Готемі. Натомість автори запропонували публіці специфічний камерний мюзикл, де значна частина екранного часу відведена під вокальні номери головних героїв.

Такий різкий жанровий поворот викликав справжній шок та відторгнення у більшості фанатів коміксів та оригінального фільму. Замість розвитку сюжету чи напружених діалогів герої регулярно починали співати, що сильно збивало темп розповіді. Музичні фантазії Артура Флека, які мали глибше розкрити його внутрішній світ, більшістю аудиторії сприймалися як затягнуті та нудні інтермедії.

Не врятувала ситуацію навіть присутність поп-ікони Леді Ґаґи, від якої чекали потужного перформансу. Хоча її вокальні та акторські здібності не викликали сумнівів, сама концепція інтеграції пісень у похмуру історію психіатричної лікарні Аркгем виглядала чужорідною. Глядачі втомилися від  музичних сцен, які не рухали сюжет уперед.

Руйнування міфу та деконструкція персонажа

Головна претензія шанувальників до сиквелу полягає в тому, як саме режисер Тодд Філліпс повівся з образом головного героя. У першій частині Артур Флек, попри свою слабкість, наприкінці перетворюється на символ протесту, сильного та небезпечного лідера повстанців. У другому ж фільмі автори повністю деконструювали цей образ, знову зробивши з персонажа безпорадну, жалюгідну та зламану жертву обставин.

Фільм послідовно руйнує весь той романтичний ореол бунтарства, який так сподобався глядачам у 2019 році. Артур Флек у сиквелі фактично відмовляється від свого альтер-его Джокера, визнаючи, що він ніколи не був тим харизматичним злодієм, якого в ньому бачили люди. Такий крок з боку творців здався аудиторії знеціненням усього шляху, який персонаж пройшов у першій стрічці.

Фінал картини остаточно розставив крапки над «і», викликавши хвилю обурення серед фанатів всесвіту DC. Режисер свідомо залишив шанувальників без класичного протистояння чи натяку на майбутнє величне безумство Готема. Публіка відчула себе ошуканою, адже замість становлення культового суперзлодія їй продемонстрували повний крах та безславний кінець звичайної хворої людини.

Судова рутина замість масштабного сюжету

Значна частина розчарування пов’язана з відсутністю динаміки та масштабу в сценарії. Більша частина хронометражу стрічки проходить у двох локаціях: сірих стінах в’язниці Аркгем та залі судових засідань. Замість обіцяного «божевілля на двох» та кримінальних пригод Артура і Гарлі Квінн, глядачі змушені були дві години спостерігати за монотонним судовим процесом.

Судові сцени, які мали б тримати в напрузі, здебільшого просто переказували події першого фільму через свідчення очевидців. Це створило відчуття вторинності та затягнутості, ніби автори не знали, чим заповнити сюжетні прогалини. Глядачі в кінотеатрах відверто нудьгували через відсутність екшену, несподіваних поворотів та інтелектуальних ігор, притаманних історіям про Готем.

Крім того, потенціал стосунків між Артуром та Гарлі Квінн так і не був реалізований повною мірою через обмеженість простору. Їхній зв’язок здебільшого існував у вигаданих музичних номерах, а в реальності між ними забракло тієї хімії та божевільної іскри, на яку всі розраховували. У підсумку замість яскравої кримінальної мелодрами вийшла похмура судова хроніка.